«Неймовірна історія» або «Ви не повірите!»

Звуковий етюд в 3 діях.

Дія перша.

Темрява. Ледь чутні голоси, луна: «Раз-два-три…розряд!». Тиша. Знову голоси (ще тихіше): «Раз-два-три…розряд!». Спалах. Абсолютна тиша. Абсолютна темрява…

Тихий чоловічий голос: «Де це я? Що зі мною? Невже я…?».

В темряві з’являється біла крапка, яка поступово перетворюється на тоненький промінь світла. Той самий голос: «Що це?». Промінець поступово збільшується, і тепер це вже сліпуче яскраве світло десь там попереду. Голос: «Світло в кінці коридору? Тільки цього мені не вистачало». На фоні світла з’являється постать людини. Це чоловік. Високий, стрункий (більше нічого не можна розгледіти світло сліпить очі).

Чоловік прямує до цього яскравого світла. Він підходить до круглого отвору в стіні. Зупиняється. Хотів було обернутися, щоб подивитись, що там позаду, але не зміг – його наче магнітом тягне до того сліпучого круглого «вікна». Чоловік входить в нього. Опинившись ззовні він дивується: «Де це я? Невже це…?».

Степ. Широкий, висохлий степ, що простягається аж до горизонтів. Його розтинає навпіл рівна ґрунтова дорога. Небо на диво блакитне, посеред нього розмістилось яскраве сонце. Степова дорога прямує в далечінь і губиться десь біля горизонту, але починається вона біля невеличкої квадратної чорної споруди без стріхи, вікон чи дверей, лише з одним круглим отвором. Коло отвору стоїть той високий чоловік. Тепер його добре видно: одягнений в джинси і футболку, має темне коротке волосся, обличчя… звичайне обличчя – нічим не вирізняється з-поміж тих, які ми щодня бачимо на вулицях; його вік приблизно 27-30 років. Він стоїть нерухомо, має спантеличений вигляд.

—   Щось не дуже схоже на рай! Тай на пекло теж не змахує…— зітхає,— може я сплю і мені все це сниться?— щипає себе за руку, — не боляче – значить сплю!

Чоловік роззирається навкруги. Знизує плечима і йде по дорозі. Йде-йде. Оглядається, а чорної споруди вже не видно.

— Дивно, так довго йду, а навіть не втомився.

Повертається знову, а перед ним – звідкись взявся дорожній покажчик, за яким дорога роздвоюється і розходиться в різні боки. На покажчику напис: «Наліво – рай. Направо – пекло».

— То я все таки помер… Я й не думав, що тут така демократія: можеш сам обрати: рай чи пекло!

Недовго думаючи чоловік йде наліво.

Дорога впирається у високі білі ворота. Чоловік зупиняється, обходить їх з усіх боків – ніде нікого.

— Дивно!

Стукає у ворота. Вони трохи прочинились, з них полилось яскраве світло. Виходить якийсь чоловік, одягнений в легку білу сорочку і білі брюки, привітно запитує:

— Чого вам, добродію?

— Скажіть, це – рай?

— Так.

— То я помер?

— Напевно, якщо ви тут.

— А ви…?

— Ні! Я не Бог, я простий рядовий ангел.

— А-а-а… То я можу зайти?!

— Ім’я, прізвище.

— Саша… мг,— кашляє, — Олександр Синиця…

— Заждіть хвилинку! — Ангел дістає з кишені брюк кишеньковий комп’ютер, щось клацає кілька секунд, піднімає голову, всміхаючись, — Ні! Вас немає в списку, пробачте.

— Як немає? В якому списку? Тут що і записуватись треба?

— Ні, записуватись не треба. Люди автоматично потрапляють в список залежно від того, як проживуть своє життя: гріхи, совість, каяття і все таке…ви ж знаєте!

— Ну знаю… Але я ж нічого поганого не зробив!!! Я, я… я був музикантом, дарував людям прекрасне, допомагав їм духовно зростати!

— Ага, так то воно так, але ж які ціни за квитки на ваші концерти – ті, для кого справді важливе духовне зростання, не мали змоги придбати квитка. А одна жінка так захоплювалась вами і вашою творчістю, що півроку майже голодувала, аби потрапити на концерт, а ви відмовили їй дати автограф!

— Але я ніколи не даю автографів, я… А одного разу я допоміг бабусі перейти через дорогу, це ж гарний вчинок, правда?!

— Авжеж гарний. Але ви підвели її до кондитерської, а бабуся страждала на склероз, тому забула, що в неї діабет. Наївшись солодощів, вона того ж дня померла…

— Та ви що! А я ще й порадив її отой шоколадний торт, о-о-ох! Але я ж не знав, що у бабусі діабет!

— То й що, все одно через вас померла людина, вам не місце в раю!

— Але я ж нічого поганого не зробив, в мене хороша сім’я, вірні друзі, та я постійно плачу податки!

— Брехня! Хороша сім’я? Дружина вас зраджує! Вірні друзі? Вони постійно вас обманюють! А податки ваші пішли в кишені бандитам!

— Але ж сам я не бандит, закону не порушував.

— Закон? До чого тут закон? В нас інші закони, пам’ятаєте: не вкради, не бреши, не гордись і т.д. А ви ж постійно гордились тим, що ви – музикант, частенько і побріхували, а в дитсадку навіть цукерку у товариша вкрали!!!

— Але, але я…

— Ну от бачите, вам тут не місце, - всміхаючись каже ангел і зачиняє ворота.

Чоловік приголомшений. Кілька хвилин він стоїть нерухомо з відкритим ротом. Приходить в себе, промовляє з іронією:

— Я так і знав, що демократії не існує!!! Доведеться йти до пекла…

Дія друга.

Дорожній покажчик з написом «Наліво – рай. Направо – пекло». Біля нього стоїть чоловік, зітхає і йде праворуч. Дорога знову впирається у ворота, точно як попередні, але чорні. Чоловік знов стукає. Ворота прочиняються, з них майнуло жаром і запахом сірки. Виходить висока, дуже вродлива жінка. Вона одягнена в чорний тісний топ, і короткі шкіряні шорти. Вона має довге чорне волосся, ідеально гладке. Губи яскраво червоні, на очах сонячні окуляри. Помовчавши якусь мить, жінка запитує приємним голосом, проте з якоюсь вульгарною інтонацією:

— Шо тобі треба?

— Добрий день, мене направили до вас.

— Хто направив?— здивувалась жінка.

— Ангел. Він сказав, що мені не місце в раю. Це ж пекло, я не помилився?

— Нє, все правильно.

— То ви…?

— Да, я і є та, про кого ти подумав!

— Я гадав, що ви – чоловік…а виявляється, що жінка, ще й така вродлива!!!

— Чув вираз «Диявольська краса»? Так це про мене. А ти хто такий?

— У вашому списку я точно повинен бути, подивіться, будь-ласка, Олександр Синиця.

— Щас подивимось, - дістає з сумочки кишенькового комп’ютера, щось клацає, відповідає,— нє, нема тебе тут.

— Як нема?!?— отетерів чоловік.

— Отак нема!

— Не може такого бути! Я, я – той музикант, що в мене квитки були дорогі, що через мене жінка одна голодувала півроку!

— А-а, так вона не через тебе голодувала, то в неї дієта така була, щоб схуднути, заодно і грошей зекономила, а знав би ти, яка вона ненажера була!

— А квитки?

—Тю, так це ж не ти таку ціну забабахкав, це твої продюсери, директори. Тобі з того малий процент дістався, так шо не переживай, йди своєю дорогою!

— Почекайте, а бабуся, що через мене померла від діабету?

— Та-а, вона не от діабету, а від старості відкинулась, їй вже 98 років було, вона того торта навіть не пережувала…

— Хіба? А моя дружина, що зраджувала мені? А мої брехливі друзі? А податки бандитам?

— Да-да, всі вони є у мене в списку, особливо останні, давно вже зареєструвались, ха-ха-ха! А жінка твоя і друзі, якщо покаються, то в рай запросто переметнуться. А ти ніяких смертних гріхів не коїв, тобі в пеклі не місце!

 — А цукерка в дитсадку…

— Не сміши! Не хочу гаяти на це час! Йди звідси!

— Ви що знущаєтесь? Куди ж мені йти?

— В рай куди ж іще!— сказавши це жінка десь зникла. Ворота швидко зачиняються, ще раз майнуло жаром і сіркою…

— Я вже там був! Та ну вас…— махнувши рукою, чоловік повернувся спиною до воріт і насупившись пошамкав по дорозі,— Що це таке, що мені не місце ні в раю, ні в пеклі?

Чоловік вже давно йде дорогою, не втомлюючись, роздумує над життям, над тим, що він ще не встиг зробити, над нездійсненими мріями…

Дія третя

Темна, холодна кімната. Посеред кімнати стоїть великий залізний операційний стіл, на ньому лежить труп, накритий білим простирадлом. Зі столу звисає нерухома людська рука. Поряд стоїть патологоанатом, готує інструменти для розтину. Рука мерця ворухнулась. Не помітивши цього, лікар оголив грудну клітку трупа. Взяв скальпель і замахується, щоб зробити розрізи…

— Що ви збираєтесь з цим робити? — шепоче чоловік, який лежить на столі.

Скальпель падає з рук патологоанатома на підлогу.

— Ви…в-ви жив-ві? Але як?

— Ви не повірите, сказали, що мені там не місце, мене немає в їхніх списках — от і довелося повернутися сюди.

Після цих слів патологоанатом втрачає свідомість і з гуркотом валиться на підлогу.