Пафос твору – драматичний: викликає відчуття болю і страждання, що породжується розумінням протирічності суспільного і особистого життя людини; співчуття окремим персонажам, що переживають по-своєму великі і малі життєві драми (Люба, Соня, Макс, Гоцик, Іван Степанович).

Композиція твору складається з наступних сюжетних елементів:

     Експозиція (розділ „Ніч без зірок ”)

     Зав’язка дії (розділи „Трійця”, „Ніч без зірок”- продовження)

     Розвиток дії (розділи „День перший ” і „День другий ”)

     Кульмінація (розділ „День третій ”)

     Розв’язка (розділ „День четвертий ”)

     Епілог (розділ „Трійця ”)

Позасюжетні елементи окрім заголовків відсутні.

Сюжет складний. Має три лінії: реальна – головні події, ретроспективи (спогади), фантастична – вигадані події з „нереальними ” персонажами – козаками.

Цікава побудова сюжету: лінії наче заплелись у густу косу, події несподівано перебиваються і накладаються одна на одну... але, на диво, зміст від цього не страждає, бо з кожним новим елементом сюжету у загальній картині твору з’являються все нові деталі і вона стає все яснішою. Ці деталі накопичуються, нанизуються, як сюжетне намисто, і в кінці роману вибухають неочікуваним фіналом.

Художній конфлікт роману „РАЙ. Центр» активно розвивається на протязі усього твору. Цей конфлікт – боротьба добра і зла, праведних і грішних душ. З однієї сторони конфлікту – чисті душі: Люба, Макс, Гоцик, Соня, козаки, лікар, з іншої – грішники: Макар, Сердюк-старший, його дружина, Перепечай, Рома Шиллєр.

Особливо тонко і майстерно авторка створює художні образи персонажів. При цьому вона використовує різноманітні прийоми, такі як:

- портрет, зовнішні риси („Невисокий хлопчина років двадцяти – босий, біляве волосся соломою, важкий хрест до пупа, полотняні штанці на мотузці тримаються ”  - козак Свиря);

- психологічний аналіз вчинків („Він стояв у кухні біля обгорілого заварника, намагався пригадати усе, що сталося лише мить тому, але, як не силився, нічого, крім раптового Любиного зойку і власних сліз, що попри логіку враз залили очі, згадати не міг.

Вона тремтіла?.. Так. Здається тремтіла і ховала очі. Він намагався бути ніжним і обережним, хоч від горілки і відчайдушного бажання, здається, це не дуже й вийшло. Потім він сів на килимку. Хотів виправдатися, сказати щось на кшталт „Тут немає правил, Любо. Просто будь собою і все вийде ”, але Люба раптом скрутилася, як кошеня, і він зрозумів – треба йти геть...” – психологічний аналіз делікатної ситуації, коли Макар позбавив Любу невинності. Цей вчинок і його переживання відображають справжню сутність характеру героя);

- характер персонажа („- Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте...

- Чому так ввічливо? – здивувався Макар. – Щоб не налякалися?

Гоцик руко – не відволікай.

- ...бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика – свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала...

- Просто тривала – не гірше! – докинув Макар.

- Я філолог! Мені видніше, - відрізав Гоцик. І далі: - ...чекає довготривала, пекельно мучинецька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури...

- ...смерть? – здогадався Макар.

- Кара!

- Круто! – визнав Макар.

- Я філолог, - нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. – Гей, на борту!Чуєте чи зовсім оглухли?” – у цьому діалозі показані риси характеру Гоцика: він ввічливий, терпеливий, відданий своїй професії, має гарне почуття гумору...);

- зображення соціального середовища, суспільства, в якому живе і діє персонаж („Володимир Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці – найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив... А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій – мов з іншого світу. На службових автомобілях поприїжджали. Костюми, краватки...” – опис середовища комсомолу, яке вплинуло на становлення свідомості і характеру Володимира Сердюка);

- художня деталь („...під колеса викотився круглий, як гарбуз дядько років п’ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці – і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету. ” – портфель-дипломан – дуже яскрава художня деталь, що характеризує Івана Степановича).

Характеристика персонажів. У романі „РАЙ. Центр» діє велика кількість персонажів, головні: Люба, Макс, Гоцик, Макар, козаки та Іван Степанович; другорядні: Сердюк,  хазяйка, Шиллєр, Марта, Ліда, Перепечай, Соня, Гізеля; епізодичні: Роза Сигізмундівна, мати Гізелі, консьєрж з дому Сердюків та інші.

Люба. Головна героїня. Авторка вперше представила її „тонкою, аж дзвенить, рудоволосою дівчиною у білій спідниці ”. Трохи згодом дещо детальніше: „На веранду вийшла рудокоса, тонка, аж дзвенить, дівчина років сімнадцяти. Очі блакитні – розріз нетутешній. Шкіра прозора. Біла спідниця до п’ят, на шиї – плеєр, у вухах навушники...” зовнішній портрет дівчини Дашвар описує не надто детально. Локанічність опису призводить до зростання ролі художньої деталі: кілька разів підкреслено, що вона (Люба) „тонка, аж дзвенить ”, цим автор показує наскільки героїня тендітна і легка, біла спідниця уособлює її добре єство, її позитивність і беззахисність. Незважаючи на мінімум деталей у описі зовнішності і завдяки їх художній силі образ Люби одразу вимальовується в уяві. Далі автор зображує її психологічний портрет: „Диван мій! Наркотиків тут не буде. На матюки – табу, - встановлювала правила Люба. – і я повішаю на стінку постер із Геварою”. В кількох реченнях автор уміло помістила головні риси характеру героїні: сучасна, свободолюбива, справедлива, культурна, веде здоровий спосіб життя, розкута, смілива, рішуча, говірлива і весела.

Портрет Люби динамічний – на протязі твору змальовуються нові деталі її образу, наприклад, те, як вона соромилась своєї невинності і попросила Макара, щоб він допоміг їй позбутися її; Любині сумніви, коли вона зрозуміла, що мати коханого – це та „жирна тварюка”, що підкидала їй голки під диван; необдуманість дії, коли Люба, будучи під впливом екстазі, полізла на перекладину мосту і, не втримавшись, впала та загинула.

У художньому конфлікті твору автор ставить Любу на сторону добра, чистих душ. Вона боролась із хазяйкою, що не сприймала її за людину, із своєю совістю, намагалася зрозуміти чого вона варта, що для неї свобода і яка ціна життя. У цій боротьбі Люба безперечно перемогла, хоч і втратила життя, але не втратила власну гідність, чисту совість, не зрадила своїм принципам і здобула великий дар – почуття справжнього кохання.

Ставлення автора до персонажа – позитивне, наче до рідної людини. Говорячи про Любу Люко Дашвар вживає приємні і гарні слова: „біла ніжка, тепла усмішка... в неї немає пики...” і так далі. Авторка показує Любу доброю, світлою, мрійливою дівчинкою, іноді наївною, а іноді дуже мудрою, як на свій вік.

Мені сподобалася Люба. Її характер мені близький, її вчинки мені зрозумілі. До самої розв’язки роману я сподівалась, що Люба лишилась жива, але авторка вирішила долю героїні інакше. „Вбивши ” Любу вона показала, яку велику ціну іноді доводиться сплачувати Добру, щоб перемогти Зло, щоб усі грішні душі понесли свою кару. Справедливо, адже саме трагічна історія з дівчиною призвела до подій, що так чи інакше закінчились заслуженим покаранням усіх негідників, аморальних осіб, грішних душ.

Гоцик і Макар. Різні персонажі і зовнішньо і за характерами. „Невисокий худорлявий Саня ” і „кремезний Гоцик ”. Студент „Політеху” і студент-філолог. Проте у них виявилось багато спільних рис: „їм обом було по двадцять, вони обидва четвертий рік навчалися у столиці, любили однакові пиво, кіно і музику, шалено вболівали за київське „Динамо ”, дуже поважали кросівки „Nike” і команданте Гевару, ненавиділи метросексуалів, а не вбивали їх тільки тому, що купили одну на двох туалетну воду „CHIC for men” від Кароліни Геррера”. Тому хлопці добре ужились у „двадцятисемиметровому космосі ” на Костянтинівській.

 Вони були, як брати, мали однакові захоплення і однаково таємно у душі любили Любу. Але тут їхні сутності розходяться по різні сторони художнього конфлікту. Гоцик стоїть на стороні Добра – любить Любу по-братськи, відноситься до неї з повагою, з розумінням, а от Макар зробив дуже поганий негідний вчинок – позбавив свою подругу незайманості, був би він справжнім другом, любив би її по-справжньому, то ніколи не посягнув би на її чистоту і гідність,  а краще б роз’яснив їй, що дівоча цнота – це не є недолік чи вада, а навпаки – велика чеснота, що хлопці дуже цінують непорочних дівчат, і що, коли кохають, тоді перший раз – це велике щастя і велика подія. Але Макар перетворив цей її перший раз на кошмар і для неї, і для себе. Тут він виступив егоїстом, поставив своє, хай і сильне, потаємне бажання вище за здоровий глузд і людську мораль. Після цього ганебного вчинку Макарів персонаж перейшов на сторону Зла, бо він став грішним, очорнив свою душу.

Зовнішні портрети хлопців також описані дуже стисло і лаконічно. Портрети обох динамічні, розвиваються все повніше у ході розповіді: Гоцик показується відданим своїм принципам і переконанням, не зважаючи ні на що, а Макар зраджує собі, пристосовується, прогинається під інших, знаходить умови і правила вигідні для себе. Так їхні дороги розходяться на кінець роману, і при їхній останній зустрічі вони стають зовсім чужими людьми, наче ніколи і не ділили один „двадцятисемиметровий космос ”.

Моє ставлення до цих персонажів протилежне одне одому: Гоцика я поважаю, Макара ж – зневажаю. Якби мені довелося обирати собі друга, я б без сумніву обрала Гоцика – він щирий, вірний, справжній, не продається за гроші.

Макара я зневажаю за дві речі: перше – це те, що він дозволив собі посягти на найчистіше і найсвітліше дівоче достоїнство – невинність Люби, наче зґвалтував її по-дружньому, зі згоди... а друге те, що зрадив переконанням і принципам, за якими жила трійця у найщасливіші свої часи.

На прикладі цих двох персонажів авторка роману „РАЙ. Центр» показує, як іноді доля може різко завернути події, як близькі люди стають чужими, як одні вірно служать своїм поглядам, а інші – зраджують їм, як одні люди, не втримуючись перед спокусами життя, оскверняють свою душу, стають грішниками, а іншим вдається не зійти із праведного шляху. Автор карає Макара великим тягарем – обов’язком задовольняти стару для нього Марту, а Гоцика нагороджує новими друзями, наповнюючи новим змістом їхній „двадцятисемиметровий космос ” на Костянтинівській.

Макс. Головний герой. „Коштовно неголений мажор, років двадцяти з лишком ”, син Володимира ї Євгенії Сердюків, у яких Люба працювала прибиральницею. Автор описує його так: „...він був не просто вродливим, а вродливим по-нетутешньому, наче прилетів з іншої планети, нелогічно молодим, як на власника дорогої тачки...”. Кілька разів деталізується його „красна неголеність ” – звертаючи увагу читача на те, що навіть така риса, яка зазвичай робить чоловіка брутальним, жорстким, недоглянутим, врешті-решт, навпаки підкреслювала Максову вроду і унікальність. Унікальним він був для Люби, бо вона дуже не любила метросексуалів, доглянутих хлопців-мажорів, представників „золотої молоді ”. Але Макс був не таким, як усі. Він був не „жирний ” багатій, а розумний – отримав освіту у Британії, мав амбітні плани на майбутнє, прагнув не залежати від багатих батьків і заробляти на життя своїм розумом. Він не дивився на бідних, простих людей зверхньо, тому  щиро закохався у прибиральницю нічного клубі – „рудоволосу, тонку, аж дзвенить,” Любу. І вона покохала його саме за цю – душевну красу, а не за зовнішність і круту тачку.

Макс дуже любив Любу, але зрозумів силу своїх почуттів тільки тоді, коли втратив її. На жаль, він виявився не настільки позитивним персонажем, як хотілось би, адже, коли його кохана впала у воду, він не зробив нічого, щоб її врятувати, - він злякався, як заєць, розгубився і дременув з того місця, як ошпарений. Авторка виправдовує його у ході твору, показуючи думки, сумління і переживання Макса. Вона видала цей його вчинок за стан афекту, несподіване емоційне потрясіння... їй видніше, але мені все ж цього пояснення недостатньо, бо у цій ситуації він вчинив не як дорослий чоловік, не як „розумний ”, а як „жирний багатій ”. Не дивлячись на це я все ж віднесу цього персонажа до світлої сторони художнього конфлікту, адже, отямившись, Макс зробив усі зусилля, щоб зайти Любу, живу чи мертву, не побоявшись відповідальності, не прикриваючись можливостями і зв’язками батька. А в кінці роману, коли Макс з’ясував сутність своїх батьків, побачивши в них ті жахливі риси, які так ненавиділа і зневажала його Люба, він відвернувся від них, відмовився від дорогої квартири в „центрі РАЮ”, від шикарної автівки, від грошей і статусу, від забезпеченого майбутнього... і зайняв місце своєї загиблої коханої у „двадцятисемиметровому космосі ” на Костянтинівській, повен ідей і віри у те, що Люба скоро повернеться до нього.

На прикладі Макса Люко Дашвар стирає стереотип про те, що діти багатіїв – розбещені, бездушні, мажорні. А щоб ще більше підкреслити цю думку вона показує і Гізелю – доньку багатої бізнес-вумен, яка також відмовилась від материнених грошей і проміняла світський рай на Печерську на ту саму крихітну квартирку з безмежними горизонтами на Костянтинівській.

Батьки Макса – Володимир і Євгенія Сердюки. Обоє „жирні багатії ”, але сутності і гріхи у них різні.

Спочатку мати, „огрядна жінка років п’ятдесяти з маленькими хижими оченятками ”. Своїми зверхністю і самозакоханістю вона викликає відразу з перших рядків фразою у бік Люби, яка подзвонила у двері не двічі, як годиться для прислуги, а тричі: „Все зрозуміло! Ти тупа ”. А потім почала називати її не на ім’я, як годиться у цивілізованому світі, а просто рудою і додала: „Що ти все либишся, як дурна!”. Мені здалося, що автор зробила цю героїню жалюгідною, бо ця людина позбавлена духовності і культури, але чомусь її зовсім не шкода, мені хотілось роздавити її, як набридливу муху, що вдає із себе слона.

Євгенія виросла у заможній сім’ї і з дитинства звикла, щоб їй у всьому годили й усе приносили на срібному, а то й золотому підносі. Таких простих людей як Люба вона і за людей-то не сприймала. За таку пиху і зверхність Сердючка була покарана купою голок „в одному місці ” і жахливим чоловіком-тираном. Добре, хоч син не успадкував її рис.

А от батько – інша справа. Він усього добився сам. В молодості вчасно став на „правильний ” шлях і швидко піднявся по кар’єрних сходах. Але гріх за душею несе куди більший, ніж його бездушна жіночка. А гріх цей – смерть невинної, доброї і чистої дівчини, яка йому дуже подобалась в юності, яку він кохав і яку хотів бачити своєю дружиною („...це була Соня. Тендітна, романтична замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш – червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. ”). Проте, коли Сердюк побачив жахливу картину зґвалтування дівчини його начальником („...у кабінеті першого секретаря обкому комсомолу двійко чоловіків без штанів по черзі ґвалтували на дивані обкомівську секретарку Соню. ”), то знехтував своїми почуттями і обов’язком справжнього чоловіка і вчинив так, що дівчина врешті загинула, а він прийшов до влади, грошей і постійних нічних кошмарів („...про Соню не згадував. Сама нагадувала. Приходила уві снах, привиджувалась білим днем, і вже через багато років він увірився: у кожного, хто присмоктався до влади, хто зумів не випасти з обойми, з’являючись то в одному, то в іншому кріслі, обов’язково є своя Соня. Добре, якщо одна. ”). Він не підтримав її, відмовив йти до міліції, зробив це не для неї, а для власної вигоди. Соня була першою людиною, через яку він переступив на шляху свого небаченого успішного кар’єрного росту, далі їх було хтозна скільки.

Цього „народного обранця ” Дашвар покарала сповна. Найбільша кара – то сумління, що уособлювалось в особі тієї Соні, яка загинула через його нерішучість і егоїстичність. Друга кара – жінка-„монстр ” під боком. Так йому і треба!

На прикладі цієї парочки авторка показала найгірші випадки міщанства, чиновництва і корупції найвищих щаблів влади. Ця парочка стоїть на стороні Зла, і кара їм припала не проста – від них навіть рідний син відвернувся.

Микишка і Свиря – козаки, що пробудилися посеред Києва на Трухановому острові через 340 років після трагічної загибелі. Один – „невисокий хлопчина років двадцяти – босий, біляве волосся соломою, важкий хрест до пупа, полотняні штанці на мотузці тримаються ” – це Свиря, другий – „міцний, мов глиба, парубище ” – Микишка. Молоді хлопці – куми, друзі, Дорошенкові серденята. Козаки у романі „РАЙ. Центр» – то втілення самої совісті українського народу, його духовності, хто їх бачить – чиста душа, хто ні – той грішник. Автор показує обох козаків добрими, щирими, відчайдушними, готовими прийти на допомогу кожному, хто в біді: Любі, душу якої вони врятували, і нещасному та розгубленому сільському лікарю Іванові Степановичу, що приїхав у столицю добиватися правди, і Максу з Гоциком вони теж допомогли, бо завдяки їм розкрилась правда про Любу, яку обидва хлопці дуже любили і шукали. Микишка і Свиря – такі собі янголи, воїни справедливості і дуже вагомі персонажі на стороні Добра.

Присутність у романі козаків-примар дещо „обтяжує ” його. Не всі читачі розуміють, хто вони такі і яка їхня роль у творі, навіщо вони пробудились, що вони шукають. Так, у моїй родині багато шанувальників творчості Люко Дашвар і не усім сподобався її роман „РАЙ. Центр” саме через козаків і їхні мандри Києвом. Це мабуть тому, що не всі можуть подивитись глибше, подумати про якісь філософські мотиви життя. Щоб зрозуміти роль цих двох персонажів потрібно не ставити себе в рамки реального буденного життя, а спробувати побачити невидиме, почути беззвучне, зрозуміти неосяжне. Мені це, мабуть, вдалось, бо ці козаки так мене вразили, що іноді у натовпі людей я намагаюсь розгледіти їх і сподіваюсь, що не бачу їх не тому, що я – пропаща душа, а просто тому, що вони ще не трапились на моєму шляху.

Портрети цих персонажів – статичні, з самого початку твору вони показані хоробрими, доблесними, добрими, справедливими, чистосердечними, такими й залишились на кінець роману. Може, це тому, що ці герої сформувались як особистості ще 340 років тому і вже ніякі події і враження, хай навіть такі потрясіння, яких вони зазнали у незнайомому і несподіваному для них сучасному Києві, не змінили їхніх характерів і психологічних рис.

Автор відноситься до цих персонажів з великою повагою, адже виділила для них дуже важливу роль – втілення головної ідеї твору, вони стали символами світла, добра, духовності – символами раю, яким він має бути, а е який він є у наших „центрах ” – великих бетонних мегаполісах. Дашвар, мені здається, йшла на ризик, ввівши цих фантастичних героїв, але, на мою думку, цей ризик виявився виправданий.

Гусько Іван Степанович. Лікар з якогось районного центру Київської області. Ще одна чиста душа. Автор описує зовнішність лікаря так: „круглий, як гарбуз, дядько з портфелем-дипломатом і великою вельветовою торбою ”. Він приїхав до Києва вирішити проблеми районної лікарні, головним лікарем якої був. Іван Степанович – уособлення простої людини „з народу ”, недовірливий, але щирий і простодушний. Найяскравіше його психологічний портрет відображено у сцені в готелі: „Іван Степанович при повному параді – навіть капелюх на лисині – обережно сидів на краєчку шикарного м’якого ліжка, - так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках... під екзотичною лопухатою зеленню на стільці в кутку готельного холу хропів круглий, як гарбуз дядько, фанатично притискав до грудей пластмасовий дипломат, вельветова торбина черевиком зафіксована ”.

На протязі усього роману цей персонаж викликає два почуття: співчуття і повагу. Співчуття, бо йому довелося натерпітись різних бід від столиці: і розгубленість, і насмішки, і навіть викрадення та побої, сильні світу цього сприймали його не за людину, а за маріонетку, яку можна використати для своєї вигоди..., а поважаю я його за те, що зумів усе це гідно витримати і знайшов у собі сили й сміливість кинути виклик безжальній столиці, безмежно вірячи у справедливість, правду і Бога. Така свята наївність і завзяття характеризують його, як доброго, чесного та глибокодуховного чоловіка, який, хоч і не дуже привабливий зовні, проте чистий і прекрасний душею та помислами.

Портрети усіх персонажів – короткі, лаконічні. Автор майстерно добирає такі слова, щоби мінімумом деталей показати усю глибину образу, його характер і психологічні риси.

Таку ж особливість мають описи пейзажів та інтер’єрів. Їх зовсім небагато, але художні деталі, застосовані в них, мають велику художню силу і дуже чітко передають обставини, настрої, суть подій. Пейзажі короткі, але сильні, „б’ють точно в ціль ”, легко і чітко малюють і уяві читача картини, описані в них: „Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, - впала, коліна позабивала і завмерла – ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо. Тільки й чути, як хвиля на берег – хлюп. Обережний їжачок кинув гризти зів’яле яблуко, забуте кимось із відпочивальників, повів носом. Німо? Дерева у глибині острову зашепотіли без вітру... Тваринка за мить скрутилася, завмерла...”. такого ж характеру і описи інтер’єрів – стислі, лаконічні, але разючі та чіткі: „...на Лідин космос спокусився студент „Політехніки ” Саня Макаров. Переступив поріг... Ховайсь! Кімнатка метрів п’ятнадцять, кухня – і п’яти нема, на семи, що лишилися, - і туалет, і душова, і комірчина, і навіть коридорчик. Уміли повоєнні люди городити ”. Кілька рядків, подробиць жодних, але квартира одразу уявляється така маленька і убога, що й розвернутися нема де. Як і портрети більшості персонажів, пейзажі та інтер’єри не статичні, а динамічні. Автор кілька разів повертається до них, додаючи якусь деталь, якийсь акцент, що по-новому показує описуване місце, або ж іще більше відображає попередній настрій і характеристику.

Особливості діалогів. У них також відображений особливий стиль автора– любов до чіткості і ясності в кількох словах. Репліки короткі та влучні – швидко відображають думку персонажа. Так-так, не автора, а саме персонажа, адже кожен герой – особистість, має власний внутрішній світ, власні погляди на життя і пріоритети. Кожен мислить по-своєму. Відобразити стільки мікросвітів, характерів, психологічних особливостей різних персонажів в одному невеличкому романі вдалося авторці завдяки її багатому життєвому досвіду і незаперечній художній майстерності.

У діалогах та репліках багато три крапок, риторичних запитань і неофразеологізмів – висловлювань, які для сучасності цілком можуть стати крилатими («Звідки ти… дитя мрій?» - Макар про Любу, «Є окремі часи, що народжують патріотів… На будь-яких територіях» - Гоцик; «То й добре. Утрьох – нормально. Це якби вчотирьох…» - Ліда, поселивши трьох студентів у крихітній квартирці).

Однією з найцікавіших особливостей художньої манери і майстерності Люко Дашвар є застосування у творі художніх деталей. Їх багато, вони яскраві і точні, вміло відображають прихований задум, символіку тощо. Найголовніша художня деталь це, безумовно, сама назва роману. Неоднозначна гра слів дозволяє по-різному розуміти ідею твору, кожен вдумливий читач трактуватиме її по-своєму, знайде у ній якийсь особливий смисл і власне розуміння. Такі ж деталі авторка вдало розставила і у портретах, пейзажах, інтер’єрах, діалогах і т.д.. Наприклад, «Тонка, аж дзвенить, дівчина» (про Любу), «Красно неголений мажор» (про Макса), «Одинадцятий поверх, — сказав консьєрж,— обслуга дзвонить двічі, не переплутай».

Яскраві символи роману: козаки-примари – символізують духовність та історичну культуру українського народу, ангельське єство, добро; волосяне дерево на тілі Володимира Сердюка – символізує його духовну (внутрішню) силу, міць, здатність виплутатись із будь-якої ситуації (в кінці твору волосся на грудях Сердюка посивіло, це свідчило про те, що його міць зламалась, добро перемогло його, все, що він створив за свою політичну кар’єру, переступаючи через трупи і совість, зруйнувалось…); портрет Ґевари – символ незалежності і свободи. Трійця (Люба, Гоцик і Макар) були вільні від політики, брудних грошей, від суспільних проблем і стереотипів; двадцятисемиметровий космос – квартира у серці Подолу, в старій будівлі з прибудованою дерев’яною верандою. Це мій улюблений символ. Ця крихітна квартира – то окремий світ, у якому трійця розширювала горизонти свого світобачення, відношення до життя і до самих себе; вони «всядуться на веранді з цигарками та кавою… І про політику, і про життя, і про макарони із сиром… і про любов…». Теми нескінченні, як і сам космос…

Такого роду художніх деталей безліч, одні кричущі і яскраві, інші менш помітні і замасковані, їх помічаєш і розумієш, читаючи роман вдруге, втретє і т.д..

Мова роману також у стилі Люко Дашвар: речення короткі, лаконічні – але точно в ціль. Автор уникає складних речень, довгих оборотів. Вона вкладає в суть думки в кількох словах і реченнях. Тому її мова дуже зрозуміла, а роман читається легко і швидко, на ходу, на льоту, за ніч.

Мова автора – далека від літературної, тут багато суржикових слів, жаргонів і навіть нецензурної лексики (табло, лузер, стерво, курва, сука, падло, хавка, прикольно, тупа, жуйка, викобелюватися, витребеньки, малолєтки, чувак, «мордодєл», дебіл, капець). Весь роман, особливо діалоги, насичений такими словами. Через це мова здається дещо грубою, але ця грубість обґрунтована, бо автор пише про сучасність, яка також грубі і жорстка, майже позбавлена романтики, філософії, роздумів… всі спішать, час летить, хто встиг ухопити шматок пирога, той і ситий. Авторка пристосувала свою мову до сучасного читача.

Проте і літературності її мова не позбавлена, Дашвар дуже майстерно вживає епітети («незбагненно дорогі подільські нетрі», «звірячий темперамент», «Лялькова голова Гізелиної мами», «маленькі хижі оченятка»), грає словами і їх змістом («дівчина плюс секс», «обпікали губи гарячою кавою, а серця – гарячими думками», «ховати посмішку в куточках губ», «майструвати з крісла їжака»), її мова жива, рухлива, здається, що ти не читаєш книгу, а вона сама промовляє до тебе, а ти не можеш відірвати очей, вух, увагу…