Стою одна посеред натовпу німого. Кричу всім сердце так, що очі аж блищать. Але глухі вони всі до одного, Їм ніколи мій відчай помічать. Цей сірий натовп - люди без обличчя, Пливе, як річка, я одна стою. Будь-ласка боже, забери мене у потойбіччя, Я не зуміла вберегти любов свою. Я так хапалась за ті крапельки надії, Що дощ так скупо всюди розкидав. Я намагалася здійснити ЙОГО мрії, Але ВІН мріяти неначе перестав. І перестав так ніжно усміхатись І шепотіти «я тебе люблю». Почав у іншій річці ВІН купатись, Яка мені грозила «утоплю». ЙОМУ я свої руки простягала: -Коханий мій, тримайся і міцніш! А річка та мене не підпускала, Її вода ставала все чорніш. Вона ЙОГО у мене все ж забрала, Накрила хвилями його худе лице. Від її вод у НЬОГО чорне серце стало, А очі, наче сповнені свинцем. ВІН став чужий, ВІН сам собі належить. ВІН став німий, мовчать його уста. ВІН став сумний. Це все мене бентежить. ВІН став не мій, його душа пуста. Та річка з неї вимила кахання, Всю ніжність,щирість почуттів, Всі його світлі мрії, сподівання, Усе, що ВІН для мене присвятив. Як боляче,бо я така безсила, Я так кричу,я кличу по ночам. Я відірвала свої білі крила, Без НЬОГО вони зайві на плечах. Я покусала свої спраглі губи, ВІН більше їх не буде цілувать. Я написала ЙОМУ мокрі букви, Але не хоче ВІН їх навіть прочитать. Стою одна я серед натовпу німого. Кричить душа і очі теж кричать. Прошу вас, ангели, візьміть мене до бога! Я вже не можу більше так страждать...
