Небо сіре і таке бездонне
Дощ холодний розливае скрізь.
А душа моя, мов кошенятко сонне
Загорнулося в клубок, сховавши хвіст.
Час в вікні неначе зупинився:
Ранок, день чи вечір - скаже хто?
Може вітер, той, що мимо прокотився,
або може жінка в мокрому пальто?
Що вона подумала, пройшовши
І побачивши мене в вікні?
Мріяла зігрітись ковдру обійнявши?
Так! Вона напевно заздрила мені.
А я заздрю їй, так хочеться на волю
ходити під холодним тим дощем,
слухать музику і мокнути поволі.
Мокнути іще, іще, іще...
Я дивлюсь як краплі падають з паркану.
Мов ота краплина й я сама.
Набирається води, тремтить неперестанно,
Потім просто кап... І все - нема.
|
