Ти знаєш, скільки раз за день я посміхаюсь? Ти знаєш, як я прокидаюсь і як сплю? Чи хочеш знати, як без тебе задихаюсь? Чи хочеш знати ти, як я тебе люблю? Чому ти не питаєш, як живу я? І чи живу я, власне, взагалі? А може я без тебе лиш існую, Як пуста склянка, що стоїть он на столі... Чому не відчуваєш мого болю, Що розриває мене просто на шматки? Пробач, що влізла я у твою долю, За літеру з таоєї лівої руки... Пробач за те, що я не вмію бути, Такою, як ти хочеш, щоб була. Можливо, ти зумів мене забути, Пробач, що я забути не змогла. Я буду сильна! Так! Обов'язково!!! Заради квітів, що зростили ми. Але стає так сумно мені знову, В передчутті холодної зими. Бо ти не будеш більше зігрівати, Торкатися устами, цілувать. Не будеш мене ніжно обіймати, Коханою так щиро називать. Я втратила, що дане було богом, Твою любов. Як тяжко! Як болить!.. Моя душа самотня і убога, Тому вона не хоче більше жить.
